Леді з Фронту - Розділ 1
- LuNa
- 22 окт. 2017 г.
- 13 мин. чтения
Хочу запропонувати Вам для читання 1 розділ моєї книги :3 Сподіваюся Вам сподобається ця історія і ви перенесетися на кілька років вперед, де панує жорстка ієрархія і ведеться війна за Кристал Енергії. Залишайте свої коментарі і чекайте на наступні розділи :*
Розділ 1
Ми всі їдемо на страту в одному і тому
ж возі: як я можу когось ненавидіти чи
комусь бажати зла?
Томас Мор.
- Пора вставати, Панно! – дзвінким голосом сказала Люсіль і розпахнула штори. Яскраве сяйво заповнило кімнату, а барвисті сонячні промінці лоскотали моє обличчя, я прижмурилась.
- Котра година?
- Опів на восьму, Панно.
- Я ненавиджу вставати так рано! Чому я маю страждати щодня?
- Панно, чи ж можете ви таке говорити? Невже ваше життя - це страждання? Інші люди в цей час вже змучені від тяжкої роботи. –Повчала мене Люсіль.
Це була старша жінка років 50, з сизим від плину часу, пухнастим волоссям, зібраним в дивну конструкцію, і зморшками біля губ, що нагадували мені про ті часи коли я ще була маленькою, тоді вона часто сміялася з моєї незграбності. Її довга шия, викривала справжній вік шкіри, бо виглядала Люсіль молодо і малоімовірно хтось дав би їй більше 45. А ще ледь помітні павутинки всівали лоб, вони були слідами від нахмурених брів. Ця жінка мала право говорити зі мною в такому тоні, незважаючи на той факт, що була прислугою. В домі вона з’явилася ще до того як мої голосові зв’язки сформували вагітус. Розумна і добра, вона була для мене не просто прислугою, а няньою. З нею я проводила майже весь час, від неї я чула свої улюблені казки, і саме вона обробляла мої скалічені колінка. Я поважала її, тому навіть якщо не погоджувалася – мовчала.
Попереду на мене чекав довгий шаблонний день, просякнутий снобістськими заняттями, який, нібито, напрямлений на розвиток мене, як особистості. Взагалі суть мого існування, як мені пояснюють, полягає в роботі над собою, тобто постійним саморозвитком, адже моя головна ціль – стати дружиною шанованого юнака, зі статками, що будуть еквівалентними до моїх, і бути для нього компаньйоном на зустрічах різного типу, де жінка – трофей, яким можна похизуватися. Аби досягти цієї цілі у мене в розкладі присутні заняття з ораторської майстерності, спорт, зокрема: теніс, поло, фігурне катання. А також: вокал, уроки з математики, фізики, хімії, іноземних мов, історії, біології, літературо- та культурознавство, заняття з гри на музичних інструментах: фортепіано, скрипка та арфа. Відповідати стандартам далеко не просто, особливо коли ці стандарти такі розмиті. В сучасному космополітичному світі не знаєш хто і на чому збагатиться, сьогодні рухне один ринок, а завтра виростуть акції того хто тільки зайняв свою нішу. Замішанні занадто великі гроші, тож головне не прогадати з кандидатурою, а отже треба відповідати бажанням і потребам не одного чоловіка. Це дуже важливий етап для кожної дівчини з вищого світу, адже батьківська справа перейде до рук нареченого, жінкам такого не довіряють. Це і правильно, в бізнесі треба бути жорстким, діяти чітко і нів’якому разі не показувати свою слабкість. Жінки занадто м’які для цього, вони швидше мають бути віддушиною, порадником і довіриною особою. Ми маємо бути достатньо розумними аби розбиратися в бізнесі не гірше чоловіків, але при цьому саме за ними останнє слово.
Мій ранок завжди починається з філософських роздумів про суть життя чи швидкоплинність часу. Люсіль знову зайшла і кинула на мене несхвальний погляд.
- Добре. Де моє плаття?
- Воно вже готове, Панно. Волієте одягнутись?
- Так.
Уже за 15 хвилин я сиділа у їдальні та снідала. Вівсянка – страва для справжніх леді. Жаль мені ця вівсянка вже остогидла, та для мене просто не існує альтернативи, лишні сантиметри страшніші ніж смерть. Треба бути ідеальним, хоча і це поняття дуже відносне. Хтось колись придумав, якісь критерії і насадив їх табуну овець, а мені тепер страждати!
- Люсіль.
- Так, моя панно.
- Подай газету?
- Слухаюсь, Панно.
За секунду я вже тримала свою віртуальну газету. І листала вкладки. Треба бути в курсі останніх новин. Особливо коли за вікном ведеться війна за Кристал Енергії. Зараз все заледить від перебігу подій на полі бою. Спонсорування призводить до стрімкого розвитку новітніх технологій, ходять слухи, що наші вчені навіть винайшли сироватку безсмертя, хоча якби це було правдою тато вже б давно купив її. А ще є чимало історій про чудовиськ, які нібито виведені ворожою стороною. Це і роботи вбивці, і мутанти. Я вже давно заплуталася в що вірити, а в що ні. Раптом я дочитала до моменту де розповідала про пребіг подій на фронті за останні 24 години:
- О ні!
- Що трапилось, Панно?
- Ти читала останні новини?!
- Ні, а що?
- Лінія фронту знову змінилась! Вони все ближче до міста!!! Ти розумієш, що це означає?! Тут написано, що будуть примусово забирати в армію. Дівчат і хлопців віком від 16 років.
- Понно, не хвилюйтесь, вам це не загрожує. Ваш батько зробить усе аби уберегти вас. – Спокійно відповіла вона.
- Напевне ти права. Попередь мого батька, що ввечері я до нього зайду.
- Так, моя панно. – Люсіль вийшла.
Завершивши сніданок я пішла у хол. Саме там у мене була ораторська майстерність. Професор Дваєр вважає, що у такий спосіб я швидше навчусь контрулювати голос. Тому я встаю на самий верх сходів і починаю свою промову (в основному це підсумок щоденних новин), ідучи повільно вниз. А професор Дваєр стоїть далеко унизу і говорить, які у мене помилки:
- Добре…Голосніше…Вище голову…Слідкуй за руками!
По закінченню заняття, Люсіль принесла води. А тоді я попрямувала в кімнату. Я маю переодягнутися для заняття з тенісу, але ні вбрання ні моєї няні ніде не було. Я впала на ліжко, хоча це було зовсім не те чого мене вчили протягом всіх цих років. Інколи мені просто хочеться розслабитися і стати простою дівчинкою, коли над тобою висить Дамоклів Меч, не так вже й просто насолоджуватися підлітковими роками. Я розглядала нерівності на білосніжній стелі, чим ще можна займатися, як не витрачати час в пусту?
- Люсіль! Люсіль!
- Так, моя панно.
- Де ти ходиш?! Чому ти не підготувала моє вбрання?
- Вибачте панно, сьогодні я сама не своя.
- Неси моє вбрання, я спішу!
- Слухаюсь моя панно – Вклонившісь, вона хутко вибігла з кимнати.
Я витягла свій невеличкий блокнот і замалювала квітку, яка склонилася додолу і потемніла. Сьогодні я вже її не побачу, квіти замінюють зразу після того, як вони втрачають свій привабливий вигляд. Це здавалося мені символічним. Ми міняємо все що стає старим, починаючи від техніки і продуктів закінчуючи людьми. Ми живемо в суспілстві споживачів і це одне з негласних правил такого суспільства. Аби хоч трохи відрізнятися від сірої маси, я вирішила замальовувати квіти які вже зів’яли, на пам’ять, хоч це і безглуздо. Кілька хвилин потому я вже була готова для гри в теніс. Я поспішила на корт. Дядечко Віль’ям вже розминався. Теніс у мене викладав саме він, адже мій дядько, справжній майстер.
- Доброго дня, Дядечку Віль’ям.
- Здрастуй, Евілін. Ти готова?
- Ви ще питаєте? Звичайно, я готова перемогти!
- Перемогти?
- Саме так! Сьогодні, я настроєна серйозно!
- Ну, що ж почнемо?
- Але сьогодні рахує Люсіль.
- Згоден!
- Люсіль! Люсіль! – де ж вона?
- Не нервуйся. Елено, ти ще така юна і в тебе такий вибуховий характер. Ось і Люсіль.
- Вибачте, панно.
- Ти і справді дуже замріяна сьогодні. Це зовсім на тебе не схоже. Невже щось трапилось?
- Ні, панно нічого такого... в мене просто, якесь дивне передчуття, та це пусте. Не хвилюйтесь. – Я оглянула її з недовірою і співчуттям. Вона виглядала сьогодні старшою ніж завжди, її завжди ідеально випрасуване плаття сьогодні було з недоліками, до того ж вона весь час перебирала пальці, було видно, що її щось сильно непокоїть. Я вже бачила її в такому стані, не знаю як це пояснити, але вона ніби передчувала майбутнє. Лише щось суттєве, і дуже розмито, точніше вона просто знала, що має щось трапитися хороше або погане.
- Добре, розпочнемо гру! Евелін, ти ще впевнена в перемозі?
- На всі сто! Люсіль, ти рахуєш.
- Слухаюсь, моя панно.
Гра почалась! Дядечко Віль’ям подав мені м’яч.
- Я довіряю тобі першу подачу. Ти розумієш, що це означає?
- Так, Дядечку.
“ Фінал гри залежить від першої подачі” - разом вигукнули ми!
А тоді я почула лункий сміх.
- Ви такі милі, Евелін.
Почувши цей голос я заметушилась.
- О Джозефе, привіт синку! – Ласкаво привітався дядечко.
- Здрастуйте дядечку Віль’ям. Панно – привітавшись він легко поклонився мені.
- Здрастуйте, пане Джозеф – у відповідь з поклоном, привіталась я.
Ми перекинулись поглядом. А тоді, я повернулась до гри, а хлопець попрямував до кабінету мого батька. Джозеф – син батькового друга, одного із верхівок нашого суспільства. Батько вважає Джозефа хорошим хлопцем. Але дізнавшись, що ми таємно зустрічаємось батько розізлився б, адже він сліпо вірить, що Джозеф не достатньо достойна партія для мене. Та це мене мало хвилює, адже я закохана. Хоча десь в глибині душі я розумію, що прийде час робити вибір і він буде не з простих!
Гра закінчилась нічиєю. Дядечко сильний гравець, але і я не поступлюсь.
- Я бачу ти невпинно прогресуєш! Рівень твоєї гри значно зріс. Молодець. Ще трохи і мені буде важко тримати планку! – розсміявся він.
- Стараюсь, дядечку.
- Ну все іди, а то я знаю скільки в тебе всього!
- Так, ви праві. До побачення.
Я віддала ракетку Люсіль, а сама пішла в кімнату. Швидко прийнявши душ, я одягла своє плаття, звичайно не без допомоги няні. Всі ці вишукані туалети, прекрасно виглядають і підкреслюють фігуру, але вони такі не зручні в повсякденності. Саме тому це лише примхи багатіїв, яким просто немає на що витрачати мільйонні статки. Почувся стукіт в двері:
-Так.
- Кх, Евелін, можна увійти?
- Так. Люсіль ти вільна.
- Слухаюсь, панно.
- Евелін...
- Джозеф, що ти тут робиш? Якщо мій батько дізнається...
- Тсс... Нихто не дізнається – він криво усміхнувся, зробив ще крок і раптом... ми сплелися в поцілунку. Я відчула, як його руки обвивають мою талію, час від часу він легко, пучками пальців закладав мені волосся за вухо... – Я кохаю тебе, Евелін.
- І я тебе...
- Але мені треба дещо тобі сказати.
- Так, я слухаю.
- Ти знаєш про перебіг подій і ...
Раптом у повітрі щось засвистіло і я почула шум турбін. Я не могла зрозуміти, що діється! Джозеф, який дивно себе поводить, цей літак. Та будучи в його руках мене мало, що хвилювало. Я завжди почувалася захищеною поряд з ним.
- Не бійся, все в порядку.
- Що коїться?!
- Евелін, Евелін! Заспокойся! – Він охопив моє обличчя руками. Але після цих його слів, мої очі невпинно і божевільно бігали від точки до точки.
- Що?! Що?!
- Баталії занадто близько підібрались до міста! Зараз іде набір в армію . І цей набір примусовий! Вони не дивляться ні на вік, ні на стать, ні на клас!!! Евелін, за мною вже прийшли...
- Що?! Ні!!! Вони не могли! Ні! Я в це не вірю!!!
- Зрозумій це торкнеться і тебе! Мене попередив старий друг, він зараз там на базі. Цей літак тому свідчення. Саме тому, тобі потрібно тікати! І робити це, якомога швидше! Це війна, ти не витримаєш! Ніхто не витримує!
- Мені страшно...
- Не бійся – Джозеф обійняв мене сильніше.
Відчинилися двері і забігла Люсіль:
- Панно, вас кличе батько.
- Скажи, що я вже іду...
- Так, панно... – вона вийшла.
- Мені потрібно йти... Благаю, придумай як втекти, я не зможу цього разу допомогти, моя машина чекає біля парадного входу. Бережи себе, Евелін.
- Ні, не кажи так! Давай зустрінемось ще раз ... сьогодні.
- Нажаль вже ввечері я буду в столиці. Але в нас немає на це часу, тобі потрібно іди, а то батько почне щось підозрювати. Напиши мені про все, чуєш, тримай мене в курсі. Я клянуся, якщо буде потрібно я вигадаю як нам зустрітися!
- Не можу повірити... Зі мною все буде в порядку, батько ніколи не дозволить забрати мене. Але ти мусиш мені пообіцяти, що повернешся!
- Обіцяю. – Прошепотів він, дивлячись прямо мені у вічі. Я стала на пальчики і поцілувала його в щоку, а тоді вибігла з кімнати.
Зупинившись біля дверей в кабінет, я видихнула і постукала.
- Батьку, Ви мене кликали?
- Так. Проходь. Ось цей чоловік, прийшов аби поговорити з тобою.
- Здрастуйте – ввічливо вклонившись, я увійшла в кімнату і сіла у м’яке крісло.
- Здрастуй, Евелін. Здогадуєшся хто я?
- Ммм, вибачте, але ні… – Мені стало ніяково невже я маю його знати, але запевняю: я бачу цього чоловіка вперше. Та десь там далеко, на рівні підсвідомості, ще там у кімнаті з Джозефом, я почала складати не надскладний пазл. Вже тоді було зрозуміло - все це було занадто пов’язано… Новини, літак, його слова про друга, а отже цей чоловік… Його темно зелений піджак з відзнаками привернув мою увагу як тільки я увійшла, вже тоді я знала, що на мене не чекає чаювання в приємній компанії.
- Я очікував на таку відповідь. Я Гарі, представник збройних сил. Твій інструктор.
- Інструктор? Я чогось не розумію... – я розуміла, але мені так довго доводили, що бути розумною жінкою не вигідно, що я просто користалася цією можливістю аби відтягнути час. Серце моє вже стиснулося і я відчула як виступив холодний піт.
- Доню, цей чоловік буде твоїм тренером і наставником в таборі.
- Таборі?! – не втрималася я і слова злетіли з вуст з нотою страху. Я відчувала як моя гаряча кров біжить по венах.
- Воєнному таборі, якщо бути точним.
Я не одразу змогла зрозуміти, що відчула почувши ці слова. В мені змішалось стільки різних почуттів, але все ж переважав страх ... Я передбачала такий перебіг подій, але почути це по справжньому, а не лише в себе в голові, було набагато страшніше! – Невже і я… ? – Прошепотіла я і перевела свій наляканий погляд на тата вірячи, що він проллє світло на цю ситуацію, але ...
- Евелін, ти будеш добровольцем! Це честь для нашої сім’ї. – спершу він глянув на мене, а тоді перевів погляд на ... на Гарі.
В цю секунду у мене не те що відняло мову я відчула, як побіліла і моє серцебиття пришвидшилось. Зі ступору мене витягнув удар кулаком з іншого боку дверей, а тоді ручка різко провернулася. В кімнаті опинився Джозеф. Я дивилася на нього переляканим поглядом, ще ніколи не доводилося мені бачила його таким злим.
- Що?! - Джозеф ввірвався в кімнату. І в долі секунди опинився перед батьковим столом. Його руки зжилися в кулак і навіть під білою сорочкою було видно напружені м’язи. - Я перепрошую, але про яку честь можна говорити?! Невже ви не розумієте - це не гра! Ви ж зараз відправляєте її на війну - це ж вірна смерть! Вона ваша донька! Схаменіться врешті – решт! – його погляд був холодним і прямим, а м’язи на нижній щелепі невпинно скорочувалися. Він чекав на відповідь. А батько тим часом, відкинувся на спинку крісла і монотонно сказав:
- Ми не відмовимося, адже відмова буде клеймом! Ганьбою для нашої сім’ї!
- Ви божевільний! Про яку ганьбу може йти мова? Це ваша донька!
- Економіка і так не стабільна, а відмова може негативно вплинути на бізнес. Знаєш, мені навіть не варто витрачати час на пояснення, це сімейні справи, а тобі Джозефе, нажаль, пора. Я вдячний, що ти заїхав до мене попрощатися, мені було приємно мати справи з тобою. Передай вітання батьку. - Закінчив тато і рукою вказав на двері. Джозеф перевів погляд на мене. Я знала, що він хоче зробити – розповісти про нас, не дати забрати мене в армію, навіть якщо це означає більше ніколи мене не побачити. Та я не могла цього допустити. Я скочила з крісла. Мене готували для того аби я поважала рішення чоловіків, але сьогодні я засумнівалася. Я не могла, не могла приймати батькові слова беззаперечно, не могла легко усміхнутися і виконати наказ, бо проханням це не назвеш… То була лише хвилинна слабість, а тоді роки дресирування взяли гору над інстинктом виживання. Я вирішила виконати батьків план. Я знала, що поїду, ще до того як ввірвався Джозеф, а тепер я була впевнена.
- Я поїду. – твердо мовила дивлячись на тата, а він тільки підняв кутики уст і перевів погляд на гостя. Ніби знав, що так воно і буде, що я не зможу йому перечити. Цей погляд повністю розбив все, а головне моє відчуття гідності, і я згадала ким я є насправді…
- Пане Гарі, дайте мені 15 хвилин і я буду готова.
- Ви впевнені?
- На всі сто! Адже я не можу зганьбити честь нашої сім’ї і стати клеймом – після цих слів я легко торкнулася руки Джозефа, ледь помітно, але щоб він зрозумів, що має вийти слідом. А тоді залишила кімнату.
- Ви божевільний! Це велика помилка – лунало з-за спини. Та голос його стихав з кожним моїм кроком.
Я зайшла в кімнату і захлопнула двері. Залишившись на самоті я чула як моє серце вискакує з грудей. Аби не зламатися, я почала складати речі. Я не знала, що мені знадобиться. Зваживши те, що я їду все таки у воєнний табір, дійшла висновку, що прикраси, плаття та вся інша жіноча розкіш навряд мені буде там потрібна. Та все ж моя валіза ледь зачинялась. Було чимало на перший погляд безглуздих речей, але водночас я не могла їх тут залишити. Робила я це похапцем і неохайно, залишаючи за собою шлейф розкиданих речей. Завершивши пакування валізи, якщо можна так назвати те що творилося останні 10 хвилин в моїй кімнаті, я взялась одягати своє найкраще плаття. Принаймні покинути це місце я маю ефектно. Та раптом двері прочинились ...
- Евелін, що ти робиш?
- Збираюсь, невже не видно?! Ліпше допоможи зашнурувати плаття! Я ненавиджу це!!! – гаркнула я не в змозі справитись з корсетом.
- Заспокойся – шовковим голосом промовив він. Лагідно подивився на мене, а тоді підійшов і допоміг з платтям, звичайно не припиняючи сипати докори – це в його стилі. – Невже ти збираєшся на війну? Ти не сповна розуму? Я не зможу уберегти тебе від усього. Можливо, ми навіть будемо в різних командах. – далі вів він. Так спокійно, розміреним тоном, наче ми говоримо про щось зовсім буденне, як от наприклад книгу яку ми щойно дочитали. Мене це дійсно бісило! Не на ці слова я чекала, не на такий тон, а на ... та уже занадто пізно і мені час спускатись.
- І не треба! Сама впораюсь! – Навіщо я це сказала? Адже я так не вважаю! Все в точності навпаки мені страшно, дуже страшно і зараз я потребую його як ніколи... але я не можу йому про це сказати. Можливо через свою гордість... Взявши валізу, почала спускатись вниз, як раптом...
- Евелін! – Він схопив мене за руку і я автоматично повернулась до нього лицем – Евелін, я кохаю тебе... Не роби дурниць відмовся! Поїдь на узбережжя відпочинь, а тоді я повернусь і... і все буде, як ми і планували... – він усміхнувся, так ніжно, як тоді у ту ніч... найкращу ніч у моєму житті... Я відчула, як моє серце стиснулося, стало так боляче і водночас приємно і сльози ... я не могла їх стримувати... я теж усміхнулась йому у відповідь, але... Я підійшла ближче встала навшпиньки торкнулась носиком його щоки, я ще раз усміхнулась і нова хвиля сліз настигла мене ...
- Я теж тебе кохаю, але вже занадто пізно... – прошепотіла я. Поцілувавши його у щоку я витерла сльози, усміхнулась одночасно із вдихом і ... – Прощавай, сподіваюся побачимося в столиці – пішла до виходу.
- Як на мене, хоч це і не моя справа, але ви справді допускаєтесь великої помилки.
- Про що ви, пане Гарі? Невже захист гідності сім’ї, на вашу думку, помилка? – Я перевела погляд на батька – До побачення, тату – я вклонилась і вийшла з будинку.
В дворі на мене вже чекав літак. Я зайшла на борт. Там нікого не було, напевне я буду їхати в компанії пана Гарі... Я вибрала собі місце... та не хотіла дивитись на свій будинок, на батька, а найголовніше на Джозефа, адже це було занадто боляче!
- Тобі страшно?
- Ні!
- Я бачу, що страшно. Ти можеш сказати, тут немає чого соромитися. Всі ми чогось боїмося…
- Мені не страшно!
- Як знаєш. Скоро прибудемо.
- Добре – хоч як би не було мені страшно, я більше не можу показувати свою слабкість. Тепер я переживаю чи правильний вибір зробила... Мене мучили питання... Навіщо пішла з дому? Невже, я сподівалась, що зможу вижити? Повернутись врешті – решт? Моє життя перевернулося в одну мить, через примхи тих в кого в руках зосереджено більше влади. Це все більше схоже просто на сон, але як би я не намагалася, мені ніяк не вдавалось прокинутись.
Коментарі