Леді з Фронту - Розділ 2

Смерть більш універсальна ніж

життя - усі помирають,

але не всі живуть.

Ендрю Сакс.

Мені не раз доводилося літати, але вперше політ викликав у мене такий порив емоцій. Я відчувала кожен кілометр який все відділяв і відділяв мене від дому. Електронний годинник на табло невпинно змінював числа, а я вкотре прокручувала сьогоднішнє божевілля в голові. Я зробила вибір, тепер треба розбиратися з наслідками. Так мені кричала моя аналітична частина мозку. Вона ніби старалася знайти в цьому всьому хоч якусь логіку, дати бодай би якісь варіанти вирішення проблем. Та камінь, що утворився десь там, в області серця, вже давив з божевільною силою, і я трималася зі всіх сил аби не заплакати. Я стискала руки в кулаки і слідкувала як число двадцять чотири змінюється на двадцять п’ять, тоді на двадцять шість, сім, вісім, дев’ять, а тоді зрозуміла, що вже пройшла година. Я глянула у вікно - ми йшли на посадку. Тоді я перевела погляд на свої руки, які вже побіліли, від сили з якою я стискала їх в кулаки. Заставивши себе їх розчепити, помітила, що на лодонях залишилися криваві сліди. Розглядаючи ці дві пунктирні багряні лінієчки - думала про такі безглузді речі, як втеча… В той момент коли колеса літака торкнулися землі в мене перехопило подих, а м’язи напружилися. Я різко вп’ялася в крісло і все сильніше, і сильніше, втискалася в тверде сидіння, марно, при цьому, надіялася стати не видимою або просто прокинутися. В мене навіть промайнула думка, що, напевно, зараз мене задовольнила б люба альтернатива перебігу подій, які на мене чекали.

Турбіни перестали гудіти, екрани погасли. Відчинилися двері, під’їхав трап. Гаррі глянув на мене, а я зрозуміла – шляху назад немає. Коли я спускалася сходинками, однією рукою тримаючись за поручень, а іншою своє занадто довге плаття, перед мною розкривався вид на пустинну бетонну площу. Суцільний пустир. Наш літак знову рушив, потім піднявся у небо і полетів кудись на захід. Напевно сюди лише привозили живий груз, занадто незахищена територія, щоб залишати тут літаки.

Ми сіли у чорну військову машину, як мені пояснили другого рівня захисту стандарту STANAG 4569. Водій, широкоплечий і десь 40ка літній, виглядав нас у бокове вікно, сидячи в чорних окулярах. Стараючись тримати серйозне лице без ноток сумніву чи страху, в голові все далі купчилися жахливі картинки. Коли ми вже були біля машини, водій витягнув руку з великим пальцем, що утворив кут в 90 градусів з лодонею, продовжуючи дивитися на нас в бокове дзеркало. Я ледь залізла в своєму платті в кляту машину, яка була занадто високою, аби при цьому залишатися елегантною. В салоні стояв запах дешевого тютюну. Я спрямувала свій погляд на голограму, що розповідала новини, з якими я вже ознайомилася за сніданком. Тут це була молода жінка з яскраво вираженими вилицями і пишними губами, волосся хвилями розпливалося по плечах. Така собі новомодна версія жінок з часів другої світової війни. Хоча коли я вибирала собі голограму, я не керувалася такими потягами, цей, його, вибір мене анітрохи не здивував. Я перевела погляд з голограми на нього, з-під чорних окуляр “авіаторів” по щоці біг шрам, зі стовбура якого маленькими ниточками утворювався химерний малюнок на всю ліву сторону його профілю. Перебираючи зубами сірник, він розвернувся до нас, припідняв окуляри, оглянув мене зверху вниз і видав мужицький смішок. А тоді з протяжним низьким звуком “аааах” виключив голограму і завів машину. Різко рушивши з місця, глянув на мене знову, цього разу в дзеркало заднього виду, на секунду, а потім перевів погляд на дорогу. Ми їхали в повній тиші. Не довго, на горизонті виднілося три фігури, машина зупинилася біля них і до нас приєдналося ще троє військових і хлопець у вишуканому костюмі, якого спершу я навіть не помітила. Опинившись між Гаррі і двометровою горою м’яз із автоматом, я розглядала юнака навпроти. Худорлявий, світловолосий, коротко підстрижений. Схоже молодший від мене. Він сидів з високо піднятою головою, але його погляд просто благав про допомогу. В той момент коли я думала про те, що сучасна золота еліта зіпсована можливостями і надмірною опікою, відчула на собі інші погляди. Мене обурило те, що дивилися його “охоронці” на мене швидше, як на можливість ніж, як на леді. А тоді я усвідомила, що це не карета, і прямую я далеко не на бал.

Їхали ми не довго, а коли опинилася на місці, картина, яку я побачила, була жахливою. Велика територія заповнена простими людьми, що утворювали чергу, і наглядачами з автоматами. Тут вже не було різниці між бідними і багатими, тут вже не діяли правила за якими мене вчили жити. Це навіть іронічно, що одна маленька деталь може повалити п’єдестал, і з глухим звуком від удару, опустити “обраних” на грішну землю. Я вийшла з машини і відчула жахливий запах: бруду і поту. Мене переповнили огида і страх. Я витягла хустинку зі своєї сумочки, і капнула на неї екстрактом троянд. Приклавши її до носа і вдихнувши цей чудовий аромат відчула полегшення. Тоді почала розглядати людей. Вперше я бачила настільки налякані погляди. На мене навіть ніхто не звернув увагу, а це доволі дивно, адже я привикла привертати увагу елегантними туалетами і не позбавленим краси личком.

- Зараз здамо речі в камеру схову, тоді тобі видадуть форму і оголосять подальші інструкції – перервав мої роздуми Гарі.

- А, що взагалі на мене чекає?

- Ти все дізнаєшся пізніше.

- Ви можете сказати, я і так вже тут. І навряд куди-небудь втечу… - тихо додала я.

- Пізніше все дізнаєшся. – Спокійно повторив він.

Я підійшла до багажника, водій вже дістав мою валізу і курив, оцінюючи вилупившись на мене. Я підхопила її і зловила погляд хлопця, навпроти якого сиділа. Очі в нього погасли, і він ліниво мені усміхнувся, а тоді попрямував за своїм інструктором. Я також пішла за Гаррі. Ми не говорили аж до місця прийому речей. Воєнні тут не багатослівні. Та ця мовчанка мене аж ніяк не тішила. Вона швидше навіювала дурні думки...

Пункти прийому речей знаходився вздовж стіни, а великі залізні ворота з литими візерунками і гербом, навіювали водночас страх і захоплення. Всю конструкцію накривав прозорий купол, сказати точно, що це був за матеріал я не можу, але думаю його тут використали далеко не для естетики. Та люди мене хвилювали більше аніж моя нова тюрма. Всі були зовсім різні. Панночки та молоді юнаки із достатніх сімей, дівчата та хлопці середнього класу та представники з найнижчих верств населення. Так всі вони опинились в одному місці в один час. Їх різнило чи мало речей та дещо між ними було спільне, і ця маленька, на перший погляд, незначна річ відгравала на даний момент величезну роль. Адже ця річ це – приречення!

Ми, в напрямку мого нового дому, рухалися на диво швидко. Хоч я ніколи не відзначалась терпеливістю сьогодні я хотіла якомога довше постояти в черзі. Та час наче кудись тікав від мене.

- Речі.

- Що? Перепрошую, боюсь я не ...

- Речі.

- А. Ммм так, точно. Ось. Я б була вдячна якби ви акуратно поставилися до моєї валізи, адже вона зроблена під замовлення і дуже дорога.

- Одна валіза – він підняв її і швирнув іншому робітнику.

- Я ж просила бути обережним!

- Ваш номер 462169.

- Що?! Я говорю про валізу, ви взагалі мене чуєте?!

- Наступний!

- Що?! Я... – я ще хотіла багато чого йому сказати, але Гаррі вже відтягував мене в іншу сторону.

- На це немає часу! Тобі ще треба отримати документи і получити форму. Не загуби номер валізи, а то залишишся без речей – я глянула на нього сердито і засунула невелику пластинку, на якій горів синім номер – 462169, собі в сумочку.

Ми пройшли до головного входу і зайшли у “в’язницю”. Це була надзвичайно велика територія і в мене розбігалися очі. Я не часто виходила за межі будинку і навіть якщо таке траплялося то це були поїздки до знайомих батька. Вперше мені доводилося бачити так багато людей, вперше я бачила когось в формі, не рахуючи дідуся і Джонатана, вперше дивувалася таким спорудам. Я, навіть, трохи розгубилася.

В центрі виблискував великий фонтан, оздоблений чорними кам’яними химерами. Його вершиною слугувала морда чудовиська, крізь зціплені зуби якого сочилася вода… Від нього, розходилися лінії чорної глянцевої бруківки, наче сонячні промінці, що ділять територію на сектори. Одні з них мали дзеркальні стіни, інші прозорі, були сектори з цільного бетону і ще один, возвеличувався як окрема конструкція. Ця будівля нагадувала коробку, з герметичними дверима. В неї був плаский дах, на якому з одного боку стояв вертоліт, а з іншого височіла вежа з кільцем, як у Сатурна. Всі ці будівлі були відмежовані від центрального фонтана пішохідними алейками. А ще я помітила крислатий дуб, що невдало намагався сховатися за “Г” подібним корпусом. Ми звернули на ліво і знову зайняли чергу в лінії, яка плелася від входу в шпиталь, знак якого ярів червоним, аж до головних воріт. Гаррі сказав, що тут я і сама впораюся і вже хотів відлучитися, аж раптом, моя цікавість пересилила вихованість:

- А ти?

- Туди ти йдеш сама.

- Чому?

- Не бачу ніяких причин мені тут залишатися. Взяти форму ти зможеш всередині, крім того тобі потрібно привикати до самостійності – після цих слів він розчинився в натовпі, а я ще на довго загубилася в своїх думках, дивлячись йому в слід.

Я повільно переставляла ноги, розглядала людей і от не помітила як опинилася перед входом. Біля білосніжних дверей стояв високий наглядач в зеленій формі і кепці, дивлячись на мене зверху в низ він однією рукою відчинив двері. Я заметушилася, тоді іншою рукою він наче проштовхнув мене всередину. Я схопилася за плече від болі і почала його масажувати, встаючи в нову лінію, - тут ділили на дівчат і хлопців. Всередині все було металевим і білим, яскраве світло сліпило і від цього починала боліти голова. Та все ж я намагалася все роздивитись. Це була маленька кімнатка, наче прихожа, без вікон і виступів, - білий куб. Ми стояли лицем до чергових металевих дверей, які охороняли санітари в голубій формі. Тоді загорілася зелена лампочка і кімнатою роздався пронизливий звук. Двері роз’їхалися і лінія в якій я рухалася просунулася вправо. В наступну секцію зайшло 3 людей, але я не могла чітко розгледіти що там відбувалося. Лише те, що їм видавали якісь коробки. Я нахилилася до високої дівчини з довгим шовковим русим волосся, що стояла попереду і запитала чи вона знає щось про цей етап, але у відповідь получила лише знизування плечами. Та раптом хтось потягнув мене за спідницю і я повернулася. Це була худорлява, світловолоса дівчинка-замазура, на перший погляд років 14. Я старалася розгледіти її якомога краще, бо в новинах говорилося, що мобілізують з 16. Її тоненькі губи були схожі на натягнуту розову стрічку, а великі очі дивляться на мене дитячим поглядом. Вона – невисока і зовсім не виглядала на 16, але це мала бути якась помилка. Дівчина ще деякий час розглядала моє лице, своїми великими, на фоні інших її рис, болотними очима… А тоді усміхнулася і розповіла, що знала. Виявилося, тут у неї була старша сестра, яку забрали, ще першою хвилею мобілізації. Вони з дуже бідної сім’ї тому листи приходили лише в одну сторону, як крик душі і розповідь про життя солдат. Сестра не могла розповідати про все детально, лише якісь не дуже важливі уривки і в більшості особисті переживання. Проте, як вона зрозуміла з листів, на даному етапі нас мають розділити на різні батальйони по групі крові і видати відповідну форму. Ми розговорилися, та час безжальний. Двері розчинилися, і я була наступною. Мені всунули невеликий білий пластмасовий ящичок в якому була тоненька циліндрична паличка. Схожа на газети які я читаю вдома, я глянула чи є на ній якісь кнопки. На одному з кінців був датчик і щойно я торкнулася його пальцем, вискочив напівпрозорий голубуватий екран з надписом: “Вітаємо! Введіть код доступу.”. Я в цей момент я відвела погляд від екрану і постаралася розгледіти щось за спинами інших двох дівчат. Наступні двері були прозорими, а за ними півколом стояли залізні столи і лікарі. Там було повно чудернатських приладів, але потім мій погляд перекинувся на оголених людей, які прямували від столу до столу. Хоча людьми їх було важко назвати, на фоні білого, шкіра у них здавалася синюшно-сірою, а пересувалися вони наче зомбі, совгаючи ногами по металевій підлозі. Мені стало від цього моторошно і по спині пробігли мурашки. Перша дівчина простягнула руку і їй з товстого шприца ввели якусь субстанцію зеленуватого кольору. Після того як лікар в маленьких круглих окулярах відпустив її руку, вона в’яло попрямувала до столів. Зупинившись біля першого і поставивши свою коробку на конвеєр, дівчина роздягнувшись склала речі в видану коробку і здала її. Ту ж почерговість виконала і русоволоса дівчина.

- Руку!

- Що це за субстанція?!

- Руку.

- Ні! Спершу поясніть, що тут відбувається!

- Перевірка. Руку – спокійний і стриманий, голос звучить наче зі страшних розповідей дідуся про довоєнний період. Бісить!

- Ні!

- Міс Йохансон, допоможіть дівчині – сказав лікар в своїх маленьких окулярах, таким же рівним тоном звертаючись до жінки, яку я не помітила. Вона сиділа в задньому куті проходу.

- Слухаюсь – вона попрямувала до мене. А я ковтнула додаткову порцію повітря і почала задкувати.

Дебела жінка з рудим кучерявим волоссям сунула на мене без зволікань. Перше, що я зрозуміла, і що, в загальному, відволікло мене від того, що відбувалося, той факт, що в ній неможливо знайти нічого красивого... Я розглядала як її складки обтягував білий халат, а на другому підборідді збиралися капельки поту, як її тонкі потріскані губи, під слоїм нюдової помади вигиналися в протилежний бік, але потім я помітила, що все ж є одна річ... очі... Безмежно карі. Світлі. Вони зачаровують мене, і я на мить забуваю де я. Вона наче хоче пояснити, розставити все на свої місця, позбавити мене переживань. Кожна секунда тягнеться наче вічність, я не можу відірвати погляд, аж раптом вона кліпає, аби зволожити їх і зв’язок перервався. Я зупинилася від удару в щось велике. Повернувши голову – зрозуміла, що в пастці. У мене за спиною виявилося два величезних чоловіка. Я можу розгледіти їх м’язи, під голубою уніформою! Широчезні плечі, довгі руки. Я відчувала, як виступає холодний піт і не могла зрозуміти як діяти в подібній ситуації. Що зі мною буде?!

- Взяти її! – командним тоном викрикнула жінка.

Я не встигла вигадати як втекти, виплутатися з даної ситуації, а вже через долі секунд опинилась між двома чоловіками. Вони схопили мене за руки. Я висмикувалася і обурювалася. Скляні двері відчинилися і жінка повернула вліво від столів з людьми. Вона витягла пластикову картку провела нею біля датчика і ще одні двері відчинилися з характерним звуком. Її помічники почали тягти мене в тому ж напрямку. Вони стискали мої руки все сильніше і сильніше, наче спеціально хотіли завдати мені болю! Я задавалася питанням чи не в змозі вони розраховувати власну силу? А потім подумала, що мене вважають небезпечною або принаймні не сповна розуму. Хоч я нічого не зробила просто попросила пояснити мені все! З якого дива я маю слухатися наказів незрозумілих людей?

- Ні! Ні! Відпустіть! Відпустіть мене!! – почала кричати я і намагатися вирватись, а зрозумівши, що так нічого не вийде змінила тон - Благаю... я зроблю все як треба, я буду виконувати накази, тільки відпустіть мене. Мені боляче. – Ніякої реакції, на мене навіть не глянули. На мить мене покинула надія, але згадавши дядечка Віль’яма я отямилась! Впираючись ногами в глянцеву металеву підлогу, я почала вириватись! Але все марно. Раптом страх заволодів моїм тіло та розумом... Я перестала себе контролювати. Все наче покрив густий туман. І тоді я відчайдушно почала старатись вирватись з дужих рук санітарів. В цьому стані істерики, я не стримала емоцій і несамовито закричала! Але ніхто не рвався мені на допомогу ба навіть не звертав на мене уваги... Серце болісно стиснулося і я, крізь сльози, з усієї сили, кричала, благаючи про допомогу! Але все марно...

Коли мене таки затягли в кімнату, то швирнули з усієї сили так що я вдарилась об протилежну стіну. Пронизливий біль спершу скупчився в точці удару, а потім рознісся по всьому тілу. Я не могла стримувати крик і сльози заподіяні цим болем! Раптом до мене підійшов один із санітарів. Чоловік схопив мене за підборіддя і вдарив по обличчю.

- Замовкни!

Біль була нестерпна! Я відчула, як губа спухла. Тремтячою рукою я торкнулася її, але моментально відшарпнула. Я глянула на пальці, які обагрянилися від крові.

- Що боляче? Привикай, леді! – промовив він нахилившись.

Коли я підвела погляд то побачила його пику, яка розпливалась у посмішці. В мені кипіла ненависть до всього: до світу, до батька, до війни і до цього виродка. Я зібрала це все в собі утворивши величезний клубок. А тоді харкнула на нього кров’ю. Це було мені не властиво, все життя мене вчили поважати чоловіків. Та тепер я розпливалась в усмішці, будучи задоволеною.

- Ах, ти паскуда – рявкнув він. Я готувалась до наступного удару та й він теж. Раптом...

- Не чіпай її. – крикнула до нього міс Йохансон і громило відступив.

- Ти ще своє отримаєш! – сказавши це він кинув на мене різкий погляд.

Мені стало смішно з його слів, “отримаєш”. Та за таку поведінку вдома мене б напевно відшмагали до кривавих синців, і посадили на хліб і воду, на дуже довго. Бо така зневага з боку жінки просто не припустима. З дому де всі возвеличували чоловіків, їх розум, логіку, стриманість і манерність, я потрапила в світ де вони, схоже, не відповідали ні одному з перечислених критеріїв. Проте, це було місце де груба сила, спритність та витримка були важливіші манерності. Це був мій світ, просто без рожевого тону, світ в якому жінка – не розцінюється як конкурент, як людина рівна по правах, як хтось кого потрібно поважати. Я жила з цим всі 17 років, та тільки зараз, без золотого напилення, цей світ вперше я побачила ясно, зрозумівши, що не хочу миритися з таким розкладом карт.

Я слухала їх розмови про те, як їх вже достали розпещені дітки з якими весь час такі проблеми. Через кілька хвилин, два санітари підхопили мене. Я опиралася, але марно. Мене підвели до ланцюгів, які звисали зі стелі і закріпили ними мої руки. Я продовжувала вириватись. Але, що я могла зробити, коли ледь доставала до землі носиками туфель. Мені було боляче, я відчувала, як тягне кожен м’яз, як залізні кайдани втискаються в мою ніжну шкіру на зап’ястках, як від кожного мого лишнього руху залізо впивається в мене і ранить, я відчувала краплі гарячої крові що текли повільно до ліктів, а тоді розбивалися об бетонну підлогу. Неконтрольовані сльози, мої спухлі губи і ніс – все це мене бісило, мені не можна так виглядати, але сил тримати себе в руках в мене не було. Мої мученики не спішили, в той час як міс Йохансон кудись відійшла, санітари, склавши руки, розглядали мене, як шмат м’яса. Той виродок і далі скалився.

Тоді я почула як щось клацнуло, та як би я не старалася, не могла розгледіти, що коїться. “Руда” заметушилася, а тоді з шприцом в руках наказала:

- Тримайте цю буйну.

Бугаї підійшли до мене і схопили, так щоб я не могла рухатись. Міс Йохансон глянула на мене і усміхнулась, а тоді щось вколола в шию. Біль. За нею слідувала втома. Мене покидали сили, повіки стали такими важкими, що я не могла не зімкнути їх і не провалитись в сон. Більше я нічого не пам’ятаю...

Я відчула як в мене печуть очі, не сильно, але нав’язливо. Постаралися привідкрити повіки, але це було важко зробити, мозок ніби не хотів дати мені прокинутися. Біле світло пробивалося крізь тонку шкіру повік і сліпило мене, від цього паморочилася голова. Я не розуміла де я, було холодно і я обійняла коліна. Хоч я і перебувала в дивному стані, наче десь в прострації, я намагалася взяти себе в руки і проаналізувати все. Я відмовилася від вакцинації і мене притягли в кімнату. Тоді мене підвішали, сильніше обійнявши коліна руками, я зрозуміла, що лежу. Лежу, гола, на підлозі. Як я тут опинилася? Думати було важко, голова боліла, а очі не вдавалося повністю розплющити. Мені щось вкололи. Так, точно, а тоді я відключилася, і… Що було дальше, я нічого не пам’ятаю. Мене охопила паніка. Що зі мною могли зробити за цей час! Я не хотіла уявляти найгірше, та й не встигла, хтось навис над моїм тілом, затуляючи біле світло:

- Встай, спляча красуня! – я спробувала спертися на одну руку, але марно. Таки відкривши очі, я побачила розпливчасту фігуру міс Йохансон – Беріть її! На неї вже чекають!

Мене підхопили, сили так і не повернулись і я не могла опиратись... В якийсь момент, я зловила себе на думці, що мені стало все одно куди мене тягнуть та навіщо... Гірше не буде. Так думала...

Я не могла перебирати ногами, тому вони просто тягнулися по холодній підлозі, голова ліниво звисала і волосся прикривало лице, через це було важко розгледіти де я саме. Ми зупинилися, велика рука схопила мене за волосся і різко шарпнула, так, що я підняла голову. Я була біля півмісяця зі столів, дівчата прямували від одного столу до іншого. Я глянула на лікаря, який схоже не був здивований чи обурений цією картиною, йому простягнули циліндр, який я отримала в черзі. Активувавши його, він ввів код доступу, тоді попросив номер, який мені видала. Міс Йохансон, яка якраз складала моє плаття в спеціальний контейнер, взяла сумочку і дістала пластинку, на якій все ще синім горіло число 462169. Лікар, ще кілька хвилин заповняв якісь поля, а тоді передав контейнер помічнику і віддавши електронну анкету “Рудій”, жестом покликав наступну дівчинку. Мене потягли до наступного столу. Потихенько я почала приходити до тями. Перед очима розвиднилося, але я все ще погано усвідомлювала, що тут діється. Мені вже встигли перевірити зір і зуби, тоді мене посадили на стілець і я відчула, як від холодного стетоскопа по спині пробігло тисячу мурашок. Рентген, флюорографія, якісь незрозумілі тести і ось мене одягають в халат і ми заходимо в маленькі двері зразу після останнього столу. Ми опинилися в невеликій кімнаті. Мене просто відпустили, і з несподіванки я рухнула прямо на землю, ззаду почувся смішок. Голова запаморочиться, було важко контролювати власне тіло, та все ж спершись на стінку я піднялася, очима знайшовши ліжко дошкандибала до нього і сіла. Не встигло пройти і двох хвилин, як Міс Йохансон зайшла в кімнатку з “делегацією” лікарів.

- Вона ваша, але обережно – ця напрочуд буйна – сказавши це, вона закрила двері з іншого боку.

Про щось перемовившись, один з лікарів підвіз ближче, щось на кшталт комп’ютерного екрану, до якого було підкріплено безліч проводів. Тоді всі розійшлися, кожен був зайнятий чимось своїм, вони перемовлялися, але зрозуміти, що саме зараз зміною буде я не могла. Молодий лікар присів навпроти, увімкнув екран, а тоді перевів погляд на мене:

- Не переживай, добре? Це стандартна процедура, зараз я підключу тебе до апарату, буде дивне відчуття, але тобі не буде боляче. Тоді тобі введуть спеціальну рідину, аби визначити до якого батальйону тебе включити. Це все скоро закінчиться і в тебе буде змога відпочити – я дивилася на нього, а на очі виступали сльози. Це все, що мені було потрібно – трохи людяності. Щоб мені просто пояснили, що відбувається, щоб мене заспокоїли. Я так хотіла зараз в обійми Люсіль, так хотіла почуватися в безпеці, але все що я змогла це кивнути йому в знак згоди. – От і добре, тоді почнемо.

Лікар прикріпив до мене проводи, на кінцях яких були стандартні липучки, той факт, що будучи в лікарні я вже таке переживала мене заспокоював. Тоді він допоміг мені лягти, поправивши подушку. Я ще раз на нього глянула, він ввів якийсь код, а тоді підійшов до колеги і похлопав його по плечу. Я відчула щось схоже до легкого удару струму, пощипування були не болючими, але доволі набридливими. Через декілька хвилин до столу підійшов черговий лікар, у руках в нього була моя електронна анкета. Він гортав вкладки, а тоді зупинився перевірив щось і вимкнувши екран поклав циліндр на металевий столик біля мене.

- Друга позитивна. Готуйте вакцину СБ1 – сказавши це, він покинув кімнату.

Третій лікар відкрив шкатулку, з якої вийшла пара і дістав маленьку колбочку з сірою трохи тягучою рідиною. Я поглянула знову на шкатулку, на ній горіло червоним - СБ1. З шухляди він дістав шприц, набрав в нього рідину і підійшов до мене. Не виражаючи жодних емоцій, він вколов мені вакцину в вену на горлі. Було неприємно, але не боляче, можливо ще діяв попередній укол, від якого я відключилася. Тоді лікар викинув шприц і сів на крісло, що стояло в протилежному куті кімнати. До екрану підійшов його молодий колега, і щось налаштував.

- Зараз ти відчуєш прилив енергії, електричні імпульси, стимулюють дію вакцини. Ти почнеш бачити все яскравіше, чіткіше і зможеш концентруватися навіть на пилинках. Коли це станеться, скажи мені і ми проведемо кілька тестів, добре?

Я ще не встигла відповісти, як нещадний біль почав розтікатися по моєму тілу. Я відчула як рідина текла моїми венами, як вона бурлила в них, наче намагалася роз’їсти їх стінки... Я закричала:

- Пече! Пече! Мене пече! – лікарі підбігли до мене, з широко розплющеними очима.

- Що це? Що не так?! – молодий лікар дивився на мене, а тоді на екран, а тоді знову на мене. Його колега знайшов в смітнику колбочку з-під вакцини.

- Все правильно - ми ввели СБ1.

- Яка в неї група крові?! Швидше! – тремтячими руками, лікар викинув колбочку і включив мою анкету, він швидко листав вкладки зупинившись в якийсь момент.

- Друга позитивна.

- Що за?! Тоді все мало б спрацювати! В неї неправильна реакція. – він пробував розібратися в показниках на табло, а я в цей момент, плакала і корчилася від болю, що спалював мене зсередини. Раптом екран вимкнувся, лікар почав зривати прикріплені до мене дроти. А тоді все пройшло. Моментально біль вчух і мені допомогли сісти. – Поклич лікаря Ярен.

- Що це було? – запитала я тремтячим голосом.

- Я не знаю. Але зараз прийде Агнес Ярен, а вона допомагала розробляти ці вакцини. Як ти почуваєшся?

- Нормально, біль просто зникла, коли ви відключили мене від апарату.

- Це тому, що як я сказав електричні імпульси каталізують реакцію корі з вакциною. Та небезпека ще не пройшла. Вакцина взаємодіє з кров’ю і досі, тому я боюся, що все може повторитися знову, саме тому потрібно щоб прийшла Ярен.

В кімнату прямо забігла жінка в великих овальних окулярах. Висока, худорлява, років 30-ти. Вона наказала подати їй мою анкету, і взяти в мене кров на екстрений аналіз. Поки молодий лікар побіг з кількома мілілітрами моєї крові в лабораторію, вона щось вичитувала в мене в анкеті, тоді положила циліндр на залізний стіл і присіла біля мене. Діставши маленький ліхтарик, вона щось розглядала на моїй сітківці спершу правого, тоді лівого ока. А я слідкувала, як професійно вона це все робила і мені стало якось спокійніше. Її світло русяве волосся було зібрано у високий хвіст, що хвилями закінчувався на рівні плечей. А її медового відтінку очі, бігали в пошуках відповіді на запитання, що ж зі мною не так.

Раптом, я знову відчула як мене кидає в жар:

- Знову починається – схопивши її за ліву руку сказала я, а тоді закричала з несподіванки.

Божевільний біль рознісся по всьому тілу і м’язи неконтрольовано зжалися! Кістки наче вивертались в іншу сторону, в середині все горіло і жахливий головний біль паморочив свідомість! Я кричала, голосно, дуже голосно... від болі яка все швидше і швидше розносилась по всьому моєму тілу! Шкіра наче горіла і дуже сильно чесалась. Я не могла терпіти. Це були нестерпні відчуття! Я почала дерти на собі шкіру та не відчувала цього бо біль від вакцини була набагато сильнішою. Вона придушувала все, а най головніше мене... Я звалилася з ліжка на холодну підлогу, від якої ставало трохи легше, та не на довго. Метал нагрівався від температури мого тіла так швидко, що я просто каталася по підлозі в пошуках холодного клаптика. Агнес намагалася мене втихомирити, вона переступила через мене, а тоді сіла мені на ноги і руками схопила за плечі, втискаючи мене в підлогу.

- Борися! Чуєш, борися! – та я вже була готова здатись. Дати змогу болі закінчити розпочате.

Мене почало несамовито трусити, і я відчувала як горло наче опухає і стає тяжко дихати, мені хотілося пити. Ще ніколи в житі мені так сильно не хотілося води. Я не знаю звідки в мене з’явилися сили, але я скинула лікаря Ярен і стрибнувши на ноги почала розглядати кімнату. За скляними дверима я помітила апарат з водою. Вона манила мене. Тоді мені здалось, що саме вона допоможе позбавитись болю. Нас розділяло всього кілька метрів і я просто не могла не використати цей шанс. Вода... Вона заполонила мій мозок і я вже не відчувала біль так свідомо. Все, що мені було потрібно, все про що я могла думати, тут і зараз. Була... Вода. Я вже підходила до дверей, одною рукою тягнучись до круглої металевої ручки, аж раптом побачила своє відображення. Та дівчина в білому лікарняному халаті, що дивилася на мене зовсім не нагадувала Евелін. Нездорово поблідла шкіра. Руки і шия палають червоним від крові і глибоких подряпин. Все тіло всіяне синцями. Волосся розпатлане. А тоді я зупинилася на лиці. Що з її лицем? Синюшні, розпухлі від удару губи. Роздерте обличчя. Заплакана, з напухлими повіками, і очима в яких читається страх і... божевілля. Колись вони були світло голубі, як небо хорошого липневого дня, а зараз вони помутніли. Що з ними? Що зі мною? І невже це справді я...

Раптом я помітила як до мене наближається фігура ззаду, та не встигла я повернутися, як Агнес вколола, щось мені в руку. Сили мене швидко покидали і лікар Ярен підхопила мене, не даючи впасти. Лежачи на холодній підлозі я згадувала ту дівчину, яку побачила... невже це справді я? У ту мить я благала про смерть... Було несамовито боляче, не фізично, а морально адже я перестала бути ідеальною!!! Для мене було очевидно, я як та зів’яла пелюстка троянди, якій не судилося більше вабити погляд своєю шовковою структурою, своєю ідеальною красою. Серце стиснулося і я відчула як по щоці покотилась сльоза. Лише одна... але скільки всього вона у собі несла... Перед очима почало темніти... невже це все?

Мені здається, що в черепній коробі несамовитий тиск, голова ніби розривається зсередини. Нарешті розплющивши очі, розумію, що мені погано – мене нудить і кидає в холодний піт. Встати не вдається, як і зібрати сили, щоб покликати на допомогу. Зараз просто хочеться зробити дірку в черепі, щоб цей тиск спав. Я роблю чергову спробу встати та натомість просто падаю з ліжка і до головного болю додається нестерпний біль від численних подряпин, синців і ран, який я помічаю лише після подразнення. Від шуму, в палату хтось забіг. Я підняла погляд і побачила молоду медсестру, в дверях, з переляканим поглядом. І знову темрява.

Я прокидаюся від прогладжувань по моїй долоні, та сама стеля.

- Евелін, Евелін. Ти мене чуєш?! – цей голос я знаю. Не наважуючись перевірити чи достатньо в мене сил, щоб відповісти – я стискаю його руку - Евелін! Боже, я так налякався... Я прийшов як тільки дізнався. Це я, це я у всьому винен! Якби не залишив тебе, якби... Пробач мені...

- Ти не винуватий – чужим для себе, захриплим голосом прошепотіла я.

- Я не мав допустити цього. Мусив тебе уберегти, я себе ніколи не пробачу – я бачила, що це дійсно розриває його зсередини. Звільнивши руку, я спробувала сісти, а тоді просто впала в його обійми. Нарешті мені стало спокійно, нарешті моє серце шалено калатало не від страху, а через кохання.

- Джозефе, тоді ще трохи і я... я... могла... – з очей почали текти сльози. Він сильніше мене обійняв і шовковим голосом вкотре мене заспокоював.

- Не бійся, все буде добре. Я більше тебе не залишу.

Раптом в палату зайшла Агнес Ярен. Хоч її лице було серйозним, я чомусь відчувала, що вона переживала за мене. Тільки от, що то було, тоді в госпіталі – невдала спроба мене ліквідувати? Невже я не підійшла і в такий спосіб від мене просто хотіли позбавитися? Ці думки промайнули миттєво. Я розімкнула наші з Джозефом обійми і усміхнулася лікарю.

- Як ти почуваєшся?

- Відносно чого розглядати. Відносно повсякденності – головна біль і рани мене дуже турбують. А от якщо брати до уваги, що я ледь не померла то можна сказати – нормально – прохрипіла я. Вона підійшла ближче, витягла свій ліхтарик і розглянула мої радужки. Тоді оглянула руки і ноги, пропальпувала горло. Діставши паличку, завдовжки як півтори вказівних пальці, ввела туди якусь інформацію.

- Все буде гаразд. Поправляйся – сказавши це вона попрямувала на вихід, передавши планшет, в дверному проході, ранковій медсестрі.

- Перепрошую, але вам прийдеться покинути палату. Зараз я проведу процедури, а тоді міс Евелін потрібно буде заснути – прощебетала зеленоока дівчина.

- Я ще зайду. Спи і набирайся сил. Нехай тобі присниться поле всіяне мускарі – поцілувавши мене в лоб він незабаром зник з виду.

- Так, ну що ж. Зараз я нанесу вам спеціальну заживляючу мазь і принесу таблетку від головного болю. А тоді ми підключимо крапельницю з вітамінами і поживними речовинами для відновлення сил і ви зможете відпочити – повернулася вона вже з набором медикаментів. Я жадібно запила таблетку великою кількістю води і віддала стакан. Медсестра відкоркувала крем, що по консистенції і напівпрозорому вигляду більше нагадував слизь, а тоді почала втирати цю холодну жижу мені в рани – Кажуть, що сьогодні комп’ютери мега точні, ледь не можуть прораховувати для нас життя, а тоді стається ось таке, як з вами і починаєш сумніватися в їх функціональності.

- Що ви маєте на увазі?

- Вашу групу крові переплутали, саме тому була така реакція на препарат. Він розрахований на другу позитивну, а як виявилося у вас четверта негативна.

- Дивно.

- Це дійсно так. Таке не часто трапляється – вона закінчила обробляти мої рани і поставила мені крапельницю – Ось випий снодійне – усміхнулась вона і подала мені склянку з розведеними у воді препаратом – Процес лікування не з приємних. Вам потрібно заснути і тоді біль не буде такою явною – вона зібрала все лишнє і покинула палату.

Снодійне почало діяти. Я вмостилася і дала сну поглинути мене. Голубувато сині хвилі пасмами розносилися полем на фоні теплого оранжевого заходу сонця. Я просто стояла по середині усвідомлюючи, що сплю, але не в змозі контролювати те що відбувається. Просто стояла і милувалася цією грою фарб, вдихаючи холодне повітря пронизане солодким квітковим шлейфом.

- Так, так, так... як почуваєшся? – я прокинулася – Прокидайся спляча красуне, як почуваєшся?

- Краще – сонно кинула я.

- Ну от і добре. Збирайся, чекаю тебе через 10 хвилин, в нас ще купа справ.

- Що?! - я дивилась на нього величезними очима. Невже він не помічає, що я поранена?! Ще кілька годин тому я була при смерті, а зараз на мене вже чекає купа справ?

- Евелін, ти і так через свою впертість пропустила два перші дні. Всі інші новобранці вже розпочали заняття.

- В якому сенсі два дні?

- Ти вже другий день відпочиваєш. Рани давно загоїлися, твій стан прийшов в норму, але всі вирішили дати тобі трохи часу на відпочинок. А тепер пора.

- Два дні? – риторично перепитала я і відкинула одіяло, ран і дійсно більше не було. Що це за мазь така була? І що тут взагалі коїться? - У мене до вас кілька питань.

- Пізніше.

- Ні! Я ледь не вмерла, а ви кажете пізніше!

- Одне питання.

- Тоді, що за речовину мені ввели?

- Ти знаєш, твоя допитливість до добра не доведе. І чому ти не можеш бути, як всі? Те, що ти назвала речовиною насправді являється сироваткою. Спеціальна розробка для армії. Для кожної групи крові своя формула. Сироватка не ідеальна, її використання має низку побічних ефектів, а надмірне зловживання призводить до мутацій або смерті. Та, що вводили тобі – для покращення сенсорних систем. Після активації швидкість отримання зовнішніх і внутрішніх подразнень нервовою системою пришвидшується в декілька разів. Діє вона всього годину, тому треба прораховувати коли саме її вводити. Про це і багато чого ще будуть розповідати. Прояви трохи терпіння і сама все зрозумієш.

І куди я потрапила. Якщо вони вводять такі сироватки людям, то можливо всі ті страшні речі, про які пишуть в медіа – правда. Можливо насправді вулицями розгулюють мутанти, десь тут тримають незрозумілих монстрів, а роботів знову починають використовувати як зброю. Та в мене не було часу на роздуми, Гаррі вже чекав мене ззовні. Я швидко одягла уніформу, яку він залишив мені на при ліжковій тумбочці, зібрала волосся у хвіст і застебнула на шиї ланцюжок з деталями. Знову глянула на вигравіювану групу крові – четверту. І як дані могли переплутати?

Без слів, просто помітивши, що я відкриваю двері Гаррі розвернувся і пройшовши стійку реєстрації звернув на право. А мені залишалося іти слідом. На вулиці було по осінньому прохолодно, світило сонце, всі кудись прямували. Проштовхуючись аби встигнути за своїм інструктором, я ловила на собі погляди. Люди просто витріщалися. Невже всі в курсі моїх пригод? Мені стало ніяково... Я відчувала, як вони з’їдали мене поглядом і хотілося якнайшвидше десь сховатись.

Ми зайшли в кабінет, на цей раз разом.

- Навіщо ми тут?

- Твої дані вже проаналізували і тебе зареєстрували в підрозділ. Тепер тобі потрібно ввести чіп – тобто мене таки визнали дієздатною, в їхньому розумінні цього слова. Дорога додому закрита.

- Навіщо потрібен цей чіп?

- Аби ми завжди могли відстежити де ти знаходишся і в разі твоєї смерті ми також будемо про це знати.

- Це звичайно тішить – зовсім тихо додала я.

Ми пройшли далі, до великого столу на якому стояла масивна квадратна машина із великим наскрізним отвором. Лікар чи швидше вчений глянув на мене здивованим поглядом.

- Просуньте руку. Не напружуйтесь та розслабтесь – ці слова прозвучали якось застережливо.

Та вже за декілька секунд я зрозуміла чому. Велика голка ввійшла мені прямо в руку. Рефлекторно я напружила м’язи, проте вже за секунду усвідомила що нічого не відчуваю. І ось вже голка автоматично вийшла з моєї руки, я глянула на те саме місце і щось мигнуло голубим кольором. Капля крові вийшла з нової ранки. Лікар протер її чимось пекучим, а тоді дістав вже знайому мені жижу. Нанісши препарат, він приклеїв мені пластир.

- Ви вільні.

- Ми закінчили?

- Ще ні – видихнув Гаррі.

Знову натовп людей. Знову ці погляди. Рука почала поболювати і чесатися, але я намагалася не реагувати. Все що тут діється для мене в новинку. Про що можна говорити, за свої 17 років я нічого крім власного дому та кількох бальних залів не бачила. Батько ще з малечку заточив мене у нашому ”палаці”. А про те що відбувається в світі і що взагалі є за межами моєї домівки до 10 років навіть не здогадувалась. Лише коли мені виповнилось 10 я зрозуміла, що світ не закінчується за межами нашої високої кам’яні огорожі. Та я не насмілювалась спитати про це в батька, він не любив будь-які розмови на теми: “а що?”, “а де?”, “а як?”. Тому відповіді на мої питання давала міс Робінсон. Та її звільнили, коли батько дізнався, що вона не мене “не правильно впливає”. Так залишилися лише одна жінка, що турбувалася про мене – Люсіль. Тому весь цей великий світ лякав мене. Він зовсім не такий, як в моїх книгах.

Ми дійшли до високого скляного корпусу. На вході стояли охоронці.

- Куди я потрапила?

- На війну, Евелін ... на війну.

- Чесно кажучи, в пекло.